Сьогодні виповнюється 85 років від дня народження - в 1985-1993 роках (дві каденції) міського голови м.Заліщики, громадського діяча, історика, краєзнавця, журналіста, письменника, автора десяти поетичних і прозових книг.
Дрозд Василь Григорович народився 15 квітня 1940 року в селянській родині у селі Нагоряни Заліщицького району на Тернопільщині.
Закінчив початкову школу в рідному селі, семирічку – в Ниркові, Чортківське педагогічне училище, Заліщицький сільськогосподарський технікум, історичний факультет Чернівецького державного університету (нині національний університет імені Юрія Федьковича).
У Сибірі та Білорусі проходив військову службу, вчителював у школах сіл Зозулинці, Мишків, Нирків Заліщицького району. Від 1965 року – на громадській, господарській роботах, в органах місцевого самоврядування, на державній службі. Свого часу Василь Григорович був міським головою Заліщиків, а згодом – першим заступником голови Заліщицької райдержадміністрації.
Василь Дрозд – автор збірок поезій «Дивокрай», «Чарівне світло», «Райдуга моїх почуттів», «Жменька родинного тепла», пісенника «Гордімося, друзі, що ми – українці», літературного історико-краєзнавчого нарису «Село Нагоряни на тлі історії України», книги прозаїчних творів малих форм «Зерна доль у колосі життя», дослідницьких праць «Він смерті у вічі дивився», «Родина душпастирів Ковчів на Заліщинщині», «З клятвою Гіппократа та Україною у серці», численних поетичних і прозових публікацій в обласних і районних газетах та журналах України, на сайтах Інтернету. Понад 40 віршів покладено на музику композиторами І. Федірком, Я. Злонкевичем, В. Червінським, які нині звучать на багатьох сценах, по радіо, з екранів телебачення.
Василь Дрозд – член Національних спілок журналістів і краєзнавців України та літературного об’єднання при Тернопільській обласній організації Національної спілки письменників України. Постійний автор журналів «Літературний Тернопіль», «Український пасічник». Нагороджений Почесною грамотою Секретаріату Національної спілки журналістів України як ветеран НСЖУ за 50-річну плідну співпрацю із засобами масової інформації, вагомий творчий внесок у загальнонаціональну духовну скарбницю України та з нагоди виходу в світ 10-ї авторської книги, а також дипломами та грамотами обласних і районних органів влади та місцевого самоврядування. Відзначений Подякою Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.
1 грудня 2011 року В. Г. Дрозд за поданням Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України нагороджений ювілейною медаллю «20 років не залежності України» з нагоди річниці підтвердження Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності. Василь Григорович в числі 19 жителів Тернопілля був відзначений цією медаллю за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, досягнення у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю.
Письменник, краєзнавець, автор 10 книг, член Національної спілки журналістів України й Національної спілки краєзнавців України Василь Григорович Дрозд відійшов за межу Вічності 25 січня 2014 року, на 74-му році життя. Його життєвий шлях – це зразок людської гідності, працьовитості, відповідальності, порядності. А вся багатогранна і яскрава творча діяльність була спрямована на те, щоб нести в світ прекрасне і мудре, наснажене духовністю українське Слово. Як справжній патріот, він душею та серцем прикипів до рідного краю, до його пісень – рідного мелосу, до високої моральності та духовності простих людей. Ми вже ніколи не будемо мати можливості спілкуватися з Василем Григоровичем віч-на-віч. Але залишилися для нащадків його прозові книги, пісні, вірші, через які, віриться, великий життєлюб продовжуватиме спілкуватися з новими і новими поколіннями своїх читачів-шанувальників красного письменства. Адже Слово – вічне, як Пам'ять…
Червоне й чорне вишиття,
Літа веселі і тривожні.
У них прожите все життя
У віршах прочитати можна…
Життя наше багатолике… Воно засвідчує, що поруч із нами працюють, творять індивідуальні картини долі, додаючи неповторних мазків у її палітру, справжні особистості. Рідні, друзі чи колеги по роботі часом навіть не можуть уявити, яка творча наснага, здається, невичерпний потенціал таяться в душі криниці людини, знаної нами вже довгі роки. Але усьому свій час, і Божий промисел приводить кожного з нас на стезю, яка й стає тим важливим чинником чи імпульсом, що розкриває перед світом нові грані особистості…
Мова йде про відомого в Наддністрянському краї літератора – заліщанина Василя Григоровича Дрозда.
«Мої вірші – це сповідь, щоденник мого життя і біографія. Це – віддзеркалення внутрішнього світу моїх ровесників», – так звертався до читачів заліщанин Василь Дрозд, відкриваючи свою поетичну збірку «Чарівне світло», яка 2009 року побачила світ у Тернопільському видавництві «Астон».
Василя Григоровича не потрібно представляти наддністрянцям, адже його життя і праця були тісно пов’язані з розвоєм рідного краю, де В. Г. Дрозд добре знаний як талановитий адміністратор, добрий господарник і вчитель, публіцист, історик-дослідник, поет і природолюб.
Зростав Василь Григорович у багатодітній хліборобській сім’ї. З молоком матері, з батькових працьовитих рук і мудрих настанов увібрав любов до рідної землі, в якої з дитинства черпав сили та натхнення до життя і праці. Картини сільського життя, побуту, звичаїв, перекази та оповіді батьків про минувшину міцно залягли в його душу і наснажили на пошук істини, спонукали до творчості, що вилилось у ліричні спогади про рідне село, представлені у поезіях. У прозово-поетичному доробку літератора – і тривожне та голодне повоєнне дитинство, і недоспані ранки, і синівська вдячність батькам, рідним, і безмежна любов до дітей, внуків.
Чільне місце у п’яти поетичних збірках автора «Дивокрай» (2007), «Чарівне світло» (2009), «Жменька родинного тепла» (2011), «Гордімося, друзі, що ми – українці» (2012) – пісенник, «Райдуга моїх почуттів» (2013) посідає поетична філософія високої моральності, органічне поєднання інтимних і громадських цінностей, відкритість перед світом, а також тема національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність України, оспівування героїзму її борців, натхненників і організаторів, серед яких – Осип Маковей, Мар’ян Долинський, Василь Верига, Андрій Красько та інші, оскільки, як завжди підкреслював сам автор, тільки той вартий майбутнього, хто добре пам’ятає своє минуле.
У наступних його книгах звеличені видатні постаті Української держави, Наддністрянського краю, які внесли вагомий вклад у визнання України, чия праця, трудовий, ратний і духовний подвиг залишили глибокий слід у пам’яті народній та нашому літописі. Мова йде, зокрема, про історичні дослідження та прозові видання В. Г. Дрозда. Так, в історико-краєзнавчому нарисі «Село Нагоряни на тлі історії України» (2008) нерозривно поєднані події та долі окремого галицького села з історією краю, древнього Червоногорода та показано, як побут, звичаї, духовно-виробнича практика нагорянців гармонійно інтегруються із сусідніми поселеннями Західного Поділля. Дослідження правдиво оцінює складні процеси українського державотворення та національно-визвольних змагань.
Книжка «Зерна доль у колосі життя» (2010) – це прозаїчні твори малих жанрів, тематика яких – нелегке дитинство автора і покоління його ровесників-дітей війни, яких все менше залишається серед нас, порушені проблеми людської моралі, ставлення до людей. Це – художньо-публіцистичні нариси та дослідження, новели, замальовки, етюди, образки, які побудовані на реальних фактах із життя. Книга сповнена великою любов’ю до людей, розумінням психології життя, взаємозв’язків між поколіннями.
Літературне історико-документальне дослідження «Він смерті дивився у вічі» (2010) відкриває невідомі сторінки пасторської та патріотичної діяльності священика Юліана Свістеля, який понад три десятиліття свого життя прослужив на Заліщанщині, а потім на Львівщині та Івано-Франківщині. Автор простежує та оцінює віхи життя і боротьби за не залежність України Юліана Свістеля, його дітей, близьких родичів за різних режимів.
Книга «Родина душпастирів Ковчів на Заліщанщині» (2012) – одне з перших і глибоких та багатогранних досліджень, яке постало перед читачами в результаті багаторічної копіткої праці історик Василя Дрозда, присвячене біографії особливого українського роду Ковчів. Вихідці з Львівщини та Івано-Франківщини, вони понад півстоліття несли Боже Слово, національний дух і культуру на Заліщанщині в історично складні часи, залишивши по собі добру пам'ять серед поколінь наших краян і в світовій духовній подвижницькій спадщині.
Видання «З клятвою Гіппократа та Україною в серці» (2013) присвячене діяльності лікаря-хірурга, громадського діяча та українського патріота Мар’яна Долинського, який майже 30 років свого життя і праці віддав лікуванню людей та громадській роботі у Заліщиках. За національно-патріотичну діяльність разом із сином 1940 року Мар’ян Долинський був знищений у більшовицькій тюрмі…
Отже, Василь Дрозд працював як дослідник, який вчитувався в скрижалі історії, щоб відшукати важливі для українського державницького літопису та духовної спадщини імена, повернути їх із Голгофи забуття, спираючись на архівні документи та свідчення очевидців, які від покоління до покоління бережно передавали зерна своїх спогадів. Автор зробив справді неоціненний внесок у просвітницьку діяльність та вивчення нашої української історії. Книги В. Г. Дрозда є найкращим пам’ятником його життя, як і висока цінність справжнього дослідницького слова...
Але повернемось знову до поетичної творчості Василя Григоровича. Адже, висловлюючись образно, її величність Поезія – це згусток ритмізованих думок та енергії, яка пробиває Простір і Час, а вірші – наче перевесло вічної краси почуттів...
Відкрито, різноаспектно і ненав’язливо автор описав у власних поетичних збірках сподівання, надії й прагнення, які формуються під час аналізу людиною свого життя та її взаємовідносин із суспільством. Поет творив, аналізуючи, підносячи читачеві музику свого серця та цікаві міркування про мінливий світ, володіючи вмінням щиро передавати все це у слова. Адже ніхто не заперечуватиме: щирість – це музика душі, а ненав’язливість – її камертон. І читач відчуває, чи автор був із ним відвертий. «Для мене ти – душі криниця, /Любові щедре джерело. / Тут гартувалась моя криця / І сонце тут моє зійшло,» – так сердечно писав В. Г. Дрозд у збірці «Чарівне світло» про свою малу батьківщину в поезії «Любові щедре джерело».
Крім того, заліщани добре знали літератора як справжнього природолюба і навіть досвідченого пасічника. До слова, Василь Григорович почав вивчати бджільництво з юних років. Про це він згадував з особливою теплотою і трепетом, додаючи добротних мазків до власного портрета: «Бджільництво полюбив із дитинства, напевно, з 7-8 років. У мене вуйко був пасічником. А ще я пас корову в сестри, а її свекор здавна мав велику пасіку і часто пригощав байдою чорного житнього і дуже смачного хліба, помащеного густим медом. До нині пригадую той смак! Мій родич не раз бачив, як я задивлявся, коли він порядкував у пасіці. За те, що я пас корову, подарував вулик із бджолами, коли мені було 10-12 років. З того щасливого для мне випадку, усе й почалося… А далі я весь вільний час пропадав на колгоспній пасіці, де пасічником був мій вуйко. Для мене це було у той час (як і до нині) чи не найбільшим захопленням. І все це – поміж школою, в якій навчався відмінно. Коли ж пішов із дому в 14 років, вступивши в педагогічне училище, то пасіка моя була передана вуйкові. Зараз утримую 20 бджолосімей. Це – і моя робота, і мій відпочинок, і моє оздоровлення, і натхнення до творчої праці...
На пасіці мені добре пишеться. Особливо літніми ранками, коли, відпочивши за ніч, оживає природа, летять обважнілі взятком з поля бджоли. У журналі «Український пасічник» опубліковано чимало віршів, які я присвятив цим маленьким трудівницям, їхній невтомній праці, порядку, якому б не завадило і нам, людям, повчитися, якого бджоли дотримуються віками. І до речі, ще так до кінця не вивченого ні вченими, ні практиками. Я бачу у спілкуванні з бджолами – цими Божими комахами – відраду для душі, музику природи, яку може зрозуміти тільки справжній пасічник!»
Зрозуміло, чому В. Г. Дрозд так трепетно вболівав за екологію рідної землі, закликаючи очистити замулені джерела людських душ:
Та схаменіться, б’ють уже литаври:
Руйнують світ прекрасний навкруги
Зажерливі двоногі динозаври,
Їм не простять нащадки, ні боги!
(«Б’ють уже литаври»)
Водночас мова збірок – це поетична передача єдності величі природи й природних явищ, і ностальгія за недосяжно прекрасним, і бунтівлива сутність людських прагнень-поривань, і ще одна грань дотику до вічності та споконвічних цінностей-величин, яким властиві особливі взаємостосунки з істиною.
Гортаючи сторінку за сторінкою книг літератора, переконуєшся, який тонкий лірик жив поряд із нами! Як приклад, натхненним ліризмом по вінця наповнений вірш «Місячна мелодія» і промовисті в цьому аспекті рядки: «І де взялися хвилі ці грайливі, / Що заспівали тихо над Дністром. / Та це ударив вітер полохливий / По струнах серця золотим веслом.»
В. Г. Дрозд у кожній зі своїх п’яти поетичних книг відкривав чарівне світло істини в мистецтві слова. Свічадо авторового натхнення горіло завдяки всотаній із першими світанками його дитинства любові до своєї землі, завдяки вболіванню за її прийдешнє:
Тебе не любити не можна,
Маленька Вітчизно моя!
Любима тут стежечка кожна,
Це ж – предків священна земля.
Або:
Ми, діти Вкраїни, глибоким корінням
Вростаємо в гени батьків і дідів.
Вже крила підносить нове покоління,
Що предків шанує із сивих віків.
У колі єдинім, у праці й надії
Ми шлях проторуєм в ясне майбуття.
І сповняться світлі батьків наших мрії
Про гарне й заможне нащадків життя.
(«Ми – діти твої, Україно»)
Автор кожним своїм небайдужим словом переконує читача в тому, що оберіг українців і нашої держави – це безцінний скарб єдності родини, країни, нації...
Оксана Дяків
