Роман Андріяшик – письменник, аналітик і психолог людських душ

У травні народився видатний письменник із Тернопілля, лавреат Шевченківської премії Роман Адріяшик.

Сьогодні, коли над Україною ось уже п’ятий – починаючи з 24 лютого 2022 року – важкий і трагічний рік від моменту, як розверзлося небо повномасштабного вторгнення, а також 12-ий рік, як триває війна росії проти України, ми гостро, як ніколи, відчуваємо значення слів «Україна», «рідний дім». Війна оголила наші нерви, змусивши шукати прихистку в пам’яті, у теплих спогадах про рідних, у тих невидимих нитках, що зв’язують нас із нашим корінням, у книгах. У цей час випробувань варто згадати імена, що стали провідними маяками для нашої культури, літератури. Одне з них – Роман Андріяшик, митець із мальовничого Тернопілля, чиє слово стало дзеркалом українського «втраченого покоління».

Роман Андріяшик прийшов у цей світ 9 травня 1933 року в селі Королівка, що на Борщівщині. Цьогоріч ми відзначаємо 93-тю річницю від дня народження цього автора.

Його шлях у літературу не був прямим: спочатку він намагався приборкати логіку всесвіту та магію чисел на фізико-математичному факультеті, але згодом зрозумів, що справжня формула його покликання – це жива журналістика та висока проза. Тож після трьох літ навчання у Чернівецькому університеті пішов, аби здобути вищу освіту на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка, закінчивши заклад 1964 року.

Роман Андріяшик увійшов у літературу не просто як письменник, а як аналітик людського болю. Його часто ставлять в один ряд із Ремарком, Гемінгвеєм та Фіцджеральдом. І це не випадково, адже Андріяшик так само майстерно змальовував покоління, пошматоване жорнами історії, де війна – це не лише гуркіт гармат, а хронічна хвороба душі.

Дебютний роман «Люди зі страху» (1966 рік) став особливо виразною книгою в ландшафті шістдесятництва. У ньому автор показав трагедію братовбивства: як українці, розведені долею по різні боки австрійського та російського фронтів, змушені були цілити одне в одного, наче у власне відображення в дзеркалі роду.

Продовженням першого роману стали дві наступні книги: «Додому нема вороття» (1976 рік) та «Думна дорога» (1982 рік), яка вперше опублікована під назвою «Полтва».

Особливе місце в серці письменника посідала річка Полтва, що, замурована під львівською бруківкою в бетонний панцир. Вона стала в Андріяшика могутнім символом поневоленої України. Адже люди пам’ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки» раніше чистої річки Полтави. Забруднена нечистотами, ця річка піднімає в книжці до символу поневоленого життя, на яке давить суспільне беззаконня. Але під чавуном клекочуть запінені потоки правди, які неможливо спинити, навіть якщо зверху покласти тонни тоталітарного бетону.

У «Полтві» Р. Андріяшик звертається до історії польської окупації Галичини, до діяльності «першого і єдиного у світі підпільного університету» в умовах жорстокої полонізації в Західній Україні. Цей твір був негативно оцінений радянською критикою, Романові Андріяшику заборонили друкуватися, а творчість письменника замовчували.

Водночас його романи «Кровна справа» (1978 рік), «Сад без листопаду» 1980 року та «Сторонець» (1989 рік) є глибоким зануренням у криницю національної психології.

У «Сторонці» Роман Андріяшик оживив постать Юрія Федьковича, зобразивши його як «витязя терпіння» та «апостола протистояння». Андріяшик бачив у Федьковичі самого себе – митця, який у «безголінному запусті» імперської служби зумів зберегти в собі іскру Київської Русі.

Таким чином, у романі автор створив художній образ Юрія Федьковича – офіцера цісарської армії й німецького поета, який на рідній землі, куди повернувся після військової служби, в Сторонці, переосмислив себе і став українським письменником.

«Про нього ходили легенди. Називали витязем, князем Чорногорії, лицарем, легінем, що, гинучи, перемагав, генієм терпіння, апостолом протистояння, актором гордині, Спартаком і розгніваним фавном, який замкнув біг часу в горах. А в тих горах справді замкнулась ще Київська Русь. У віршуваннях, обрядах, войовничості, нескореності… Якоюсь мірою «Сторонець» обізвався на Федьковича як постать − людину й поета… Словом, я хотів повторити: Федькович сьогодні з нами, яким уже він мені уявлявся» (Роман Андріяшик).

Творчість Андріяшика – це постійна боротьба з «яничарською замінованістю» людських душ. Він першим в українській прозі так відверто заговорив про «людину зі страху» – істоту, понівечену насильством XX століття, яка несе в собі втому поколінь.

Навіть його остання п’єса «В кінці престолу» 1994 року звучить як пророче застереження про імперський апокаліпсис, де головним полем битви стає свідомість людини.

Доля не була прихильною до митця. За відвертість і «незручні» істини він зазнав іронічного осуду та тривалої заборони на друк.

Вогонь теж намагався стерти його спадщину: під час пожежі в батьківській хаті згоріли безцінні рукописи, зокрема романи про Василя Стефаника та Івана Франка. Але те, що викарбувано в серці народу, не горить. 1998 рік у незалежній Україні став тріумфальним: Роман Андріяшик отримав Шевченківську премію та премію «Благовіст» за роман «Сторонець».

Його «лебединою піснею» стала епічна незавершена оповідь «Три хрести», яка разом із іншими творами увійшла до золотого фонду нашої літератури.

Серце митця зупинилося в Києві. Помер Роман Васильович Андріяшик після тривалої хвороби на 68-му році життя 2 жовтня 2000 року. Він знайшов вічний спокій на Байковому кладовищі.

Роман Андріяшик залишив нам не просто книги, а інструкцію з виживання людського духу. Він довів: навіть якщо твоє життя намагаються замурувати, як Полтву, ти маєш залишатися чистою рікою, що прагне волі. Його творчість – це маніфест гідності, яка сильніша за будь-який страх.

У Заліщицькій міській бібліотеці є книги нашого видатного земляка Романа Андріяшика. Запрошуємо всіх завітати в книгозбірню, щоб ознайомитися з творами лавреата Шевченківської премії.